Маклена Граса



Категории Микола Кулiш ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал — Христинко, вставай! Поки рано — на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти трiсочки, я — кiстки або картоплю, зваримо. Адже сьогоднi батьковi на фабрику. Сьогоднi вона, може, працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок сьогоднi! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-вiку не було, далебi. Онде й Кунд уже встав. Грiється. (Свиснула собацi, що сидить на прив'язi бiля будки кiнець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей десь у небi). А он гуси летять. Та якi! Точнiсiнько як у казцi. Пам'ятаєш — мама нам розказувала! (Наспiвує мотив iз казки про Iвасика-Телесика.) Гуси, гуси, гусенята! Вiзьмiть мене на крилята Та понесiть... (До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди, питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схiд, далеко). Та понесiть туди, туди, Туди, куди я думаю... (До Христинки вниз). Ой, Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й справдi ïï несуть гуси). Проща-ай! (По паузi). Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то iншi розберуть геть-чисто все i ми знову будем не ïвши. Вставай! (Збирається йти). По дорозi я тобi розкажу щось цiкаве — прецiкаве. Про що агiтатор учора на таємних зборах розповiдав, товариш Окрай. А я пiдслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко! Про це я тобi розкажу дорогою. Вставай! 3 Анелин батько з Ґанку: — Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти менi заважаєш. Я вже двiчi казав твоєму батьковi, щоб ви пiд Ґанком взагалi не розмовляли. Менi тепер потрiбне чисте й тихе повiтря. А ви надто галасливi. Особливо ти. Маклена. Прошу в пана пробачення. Але менi дуже потрiбно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму ïï тихо, щоб вам не заважати. Можна? (Пауза. Бачачи, що вiн зневажливо мовчить, вона — пошепки). Христинко, чуєш? Зараз менi вставай! Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить — сидить над нами, на Ґанку. I ми заважаємо йому сидiти, розумiєш? Зброжек. Не сидiти, а думати, мiркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш менi робити те, чого сама нiколи не робиш. Бо ти не вмiєш думати з батька-матерi, з дiда — прадiда. Ось i нинi: навiщо тобi чiпати, не подумавши, гусей? Твоï вони, чи що? Маклена. А я думала, що вони й не вашi. Летять собi, подумала, гуси. Як у казцi. Зброжек. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлi чи бусли? Тi, що, хоча й приносять батькам малят, але нiколи — чуєш, нiколи — не беруть на крила великих i дорослих, навiть таких легких на вiру, як ти... Маклена (наïжилася). Знаю. I малят вони зовсiм не приносять... (Пошепки). Навiть таких важких, як ви. Та хiба це цiкаво? Мама Христинку народила i вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетiти, хiба ж полетиш, коли ïй ще й семи немає? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобi! Зброжек. Знову ти не думаєш. Навiщо, наприклад, ти ïï будиш? Поратися? Але ж у вас анiчогiсiнько нема. Працювати? Ви вже мiсяць безробiтнi. Чи, може, ïсти? Тодi так i скажи: вставай ïсти! Вона вмить схопиться. Маклена (раптом нервово, з хворобливою злiстю). Вставай, кажу! Вставай, а то дам! ïй же богу, поб'ю! Поб'ю, поб'ю! Зброжек. Ну от... Вона тому й не встає. Хiба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це вже занадто навiть для вас, жебракiв. Це — як дорiкав менi за комiрне твiй батько. Знущання, здирство, еге ж! (До Стефана Граси, який, насилу переставляючи набряклi ноги, вийшов з пiдвалу). Це вже, як ти говорив менi, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому й сьогоднi перший кажу: добридень! Га? 4 Граса (глухо). Добридень! Зброжек. Я дочку уму — розуму вчу. Будити, кажу, коли нiчого ïсти й робити, будити таку маленьку дiвчинку, щоб побити ïï, — хiба ж це не тиранство, кажу? Граса (до Маклени). Навiщо ти ïï будиш? Маклена. Вона сама просила... Граса. Навiщо? Маклена. Але ж вам сьогоднi, може, на фабрику, от я вчора й подумала... Ми з нею разом надумали раненько на кана... на базар... Граса (перебив). Iди додому! Маклена. ...Поки iншi не розхапали... Граса. Я маю поговорити з паном Зброжеком. Iди! (Почекавши, доки Маклена пiшла в пiдвал. До Зброжека). Вам хочеться ще раз нагадати про комiрне, то краще нагадайте менi. Це буде розумнiше. Зброжек. Розумнiше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до полiцiï, а то й в дефензиву. А я й справдi такий дурень, що не тiльки не звертаюсь, а навпаки коли менi заважають уже думати про власнi iнтереси на моєму ж Ґаночку, я — ще говорю з нього. Та як говорю! Неначе це не мiй Ґанок, а сеймова трибуна, i я тут не господар, а що найлiвiший соцiалiстичний депутат, перепрошую на словi... Граса. Та пан тут i не господар, а тiльки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комiтет додав iще одну вимогу, якоï ми будемо домагатися, хоч би ще мiсяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з цього пiдвалу, — i доможемося! Зброжек. Яка ж вимога? Граса. Щоб зовсiм не було квартирних орендарiв i маклерiв. Геть ïх! Так уже сказали пепеесiвцi. I ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як i я. Зброжек. Я вже вище на цiлий поверх. Граса. Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, нiж нашi права. Так говорили пепеесiвцi. Зброжек. Моя програма досi була така: всi ми не власники, а лише орендарi свого життя. Та коли, ти кажеш, ви почали вже домагатися лiквiдацiï орендарства i таке iнше, то доведеться, хай милує мене Бог, стати власником свого життя. Але куди ви штовхаєте свiт, товаришi? Куди? Вам здається — в свiй бiк, а виходить навпаки. Ось я був звичайнiсiньким орендарем цього будинку, маклером, а стану тут господарем. А пепеесiвцям скажiть, Стефане, що по золотiй драбинi можна перелiзти через будь-якi високi права. Граса. Тодi я скажу, що нам комунiсти кажуть: навiть золота драбина стоïть на наших пiдвалах. Пiдкопаємо! Перекинемо! Не станете! Зброжек. Це так говорив Окрай. Кривенький. Уже не говоритиме. Ого! Сьогоднi ж стану. Не вiриш? Так ось же, не встигнеш дiйти ти i страйкарi сьогоднi до фабрики Зарембського, як ви почуєте: вашi вимоги не тiльки не задоволенi, але всiх вас звiльнено. Фабрику Зарембського й ось оцей будинок його продають з молотка! Еге ж. Криза трясе Польщу, як чорт суху осику. Криза потрясає свiт. У всiх голова йде обертом, навiть у лiкарiв. А коли у всiх голови йдуть обертом, i навiть у лiкарiв, то в маклерiв вони менше паморочаться, i тодi маклери пишуть рецепти навiть для врятування свiту. Еге ж! Але ближче, ближче до нас. Фабрика сьогоднi продається. Немає покупця. А коли нема покупця, тодi ïï купує маклер. Перед цим вiн тiльки розмiрковує, що вигiднiше виробляти на цiй фабрицi: консерви, як ранiше, цигарки чи ручнi гранати. А коли вiн про це думає, треба, щоб той, хто живе пiд Ґанком, не заважав йому думати! Рахувати! Мiркувати! Пiдраховувати! Граса. Пан Зброжек тодi скаже гоп, як вискочить он на той балкон. А доти вiн як був, так i буде тут пiдпанком. I маклером. Думайте, та не заважайте i нам. Не затьмарюйте ви першi неба! Не загороджуйте сонця! Ато вдарить буря! (Пiшов). 5 Визирнула жiнка Зброжека: — Ти вже встав, Юзю? Зброжек. Так! Сьогоднi мiй день! Ось вiн уже почався. Ранок — як банк, сонце — як золотий долар. Ще одна, остання година. (Глянув на годинника). Нi! Банк вiдчиняється о десятiй, ще три години, ще три години, лише три години — i я заспiваю, крикну... Що я крикну? Ага! Я буду гучно приказувати: Дивен — Бог! Дивен — Бог! Дивен — Бог! Жiнка Зброжека. Дати тобi кави? Зброжек. Дивен Бог! Дивен Бог! Дивен Бог! Жiнка Зброжека. Що з тобою? У тебе зараз такi очi... Зброжек. Якi? Жiнка Зброжека. Надто блискучi якiсь... Зброжек. Блискучi? Будуть золотi! Дивен — Бог! Дивен — Бог! Бог — дивен! Дивен — Бог! Та я колись, iще хлопчиком, любив складати з камiнцiв палац з високим балконом. Вiн сто разiв розвалювався, але я його знову будував i, коли доводив до кiнця, починав славити Бога: дивен — Бог, дивен — Бог! Коли ж руйнувався — лаявся: чорт — Бог, чорт — Бог, чорт — Бог!.. Зараз я добудовую одну справу, як палац з балконом. Двадцять три роки вивершую ïï. Це значить — двiстi сiмдесят шiсть мiсяцiв, сто дев'яносто вiсiм тисяч сiмсот двадцять годин. I ось залишилось три. Через три години я зiйду он на той високий балкон! (Показав на балкон Зарембського). Анельку зведу! Як на трон! I фотографа покличу. А сам позаду неï питиму каву, i ти (до жiнки) праворуч од мене. Нi, лiворуч, бо праворуч стане наш майбутнiй зять... Жiнка Зброжека. Юзю! Ти вже, слава Богу, все знаєш. Ах, яка це радiсть! Уяви, я щойно збиралася сказати тобi про це, а ти вже знаєш. Я кажу Анельцi: татовi нiколи, зачекай, а ти вже все знаєш — i про балкон, i про каву, Юзю! Адже це таке щастя, така честь, така висока честь, що в мене зараз голова iде обертом! Подумай тiльки — сидiти на такому високому балконi, на такому шляхетному балконi, а праворуч — пан Зарембський, наш зять, подумай!.. Зброжек. Бачу, що в тебе справдi в головi запаморочилось. Я вiдчиняю дверi на балкон Зарембського аукцiйним молотком, купую за пiвцiни його фабрику i цей будинок, то за це Зарембський, у якого гонору бiльше, нiж у мене в банку грошей, стане зятем, подумай-но, баб'яча голова! Жiнка 3брожека. Та як же ж це? Так вiн освiдчився вже Анельцi в коханнi, вiддає ïй руку й серце... Зброжек. Хто? Жiнка Зброжека. Пан Владек Зарембський. Зброжек. Ти встала чи досi ще спиш? Жiнка Зброжека. Я вже не знаю. Я казала Анельцi, що це сон, а вона божиться, що нi. Навколiшки став, ось так. (Показала). Анелю, — каже, — Анелю, ви, як весняна берiзка в костельнiй оградi... Анеля менi теж про цей балкон i каву... Я й подумала, що ти про це вже знаєш. Зброжек. То це насправдi було? Жiнка Зброжека. Що? Зброжек. Що Зарембський освiдчився Алелi? Жiнка Зброжека. Я не знаю. Анелька божиться, що освiдчився. Зброжек. Коли? Жiнка Зброжека. Сьогоднi вночi. Я сама вiри не йняла, Юзю. Думала, що Анелька ввi снi прийшла i розповiдає це. Але встала, вмилася, Боговi помолилась i ще раз звелiла Анельцi розказати. Освiдчився. Я, — каже, — бачив у Варшавi панянок, але такоï, як ви, Анелю, немає в цiлому свiтi, такоï нiжноï i чистоï, як берiзка в костельнiй оградi. А який вiн шляхетний, Юзю! Який вихований! Спитайте, каже, — зараз же спитайте, Анелю, у вашого тата, як вiн поставиться до мого сватання що скаже, яке буде його слово. Просив, щоб ти сьогоднi ж дав вiдповiдь. Дуже просив, щоб сьогоднi. До десятоï години — Анельку просив. Мiж iншим, у Варшаву вже не ïде, житиме тут, тому що справи на фабрицi склалися дуже погано i потрiбно, каже Анельцi, налагодити... Зброжек. На Анельчинi, тобто на моï грошi? Гого! Тепер я зрозумiв усе. Криза закрила йому фабрику, як гробар труну. Консерви гниють, робiтник не пiшов на зменшення зарплати, страйкує, кредитори напосiдають, банкрутство, фабрика продається з торгiв. Зброжек купує — пiшла вчора чутка. Так вiн надумав: одружуся з дочкою Зброжека i на його грошi вiдкуплю в нього ж свою фабрику. Дзуськи! Пан Зброжек думав про цю фабрику трохи довше. Вiн складав своï думки про неï двадцять три роки, по камiнцевi, як палац у дитинствi. Та щоб пан Зарембський зруйнував тепер цей палац за одну мить в такий нахабний спосiб — через любовний перелаз? Го-го-го! У нього ще голова, видно, не закрутилась. То завтра закрутиться i крутитиметься навколо мене, як земля, кажуть, крутиться навколо сонця. Ось. тодi, можливо, я й вiзьму його за зятя. Жiнка Зброжека. А може, ти купив би у когось iншого фабрику, Юзю? Зброжек. У дуже розумного чоловiка завжди дурна жiнка — так кажуть. I навпаки. Та не куплю сьогоднi я, то завтра купить хтось iнший i скаже нам — кiш iз цього двору. А купити в когось iншого ще бракує грошей, голубко. Треба думати, голубко, а не крутити розумом, як теля хвостом. Дай менi новий пiджак, я зараз пiду в банк, а звiдти на торги. На торi й до зятя! Го-го! До зятя! Жiнка Зброжека. Ох, Юзю! Ти жартуєш, а вiн такий шляхетний. Адже вiй справжнiй шляхтич з дуже старовинним гербом, Анеля каже. Що ж тепер йому сказати? Яку дати вiдповiдь? Зброжек. Що? Нiчого! Як? Нiяк! А втiм, стривай. Ти кажеш, вiн сьогоднi просить вiдповiдi? До десятоï години? Тобто до сьогоднiшнiх торгiв? Тодi хай Анелька скаже йому так: до десятоï години i увесь сьогоднiшнiй день татовi нiколи. Та якщо пан Владек справдi — чуєш? — справдi полюбив Анельку, хай приходить через три днi. Жiнка 3брожека. Ти даєш згоду? Зброжек. Без фабрики. (Пiшов). Жiнка Зброжека. Анелю! Де ти? Через три днi! (Вибiгла). II
1 Не минуло й години, як пишно вбрана Анеля вже чекала пана Зарембського кiнець двору в саду. Щохвилини позирала на ручний золотий годинник — браслет. Навiть труснула — чи не зупинився. Бачить — вийшла з кошиком Маклена. Анеля. Маклено! Маклено! Почекай хвилинку. Ти не знаєш, котра година? Ох, я забула, що у вас немає годинника. Але ти, здається, по сонцю вгадуєш. Скажи, котра тепер година по сонцю? Маклена. А навiщо по сонцю, коли я щойно чула, як на магiстратськiй баштi пробило три чвертi на десяту. Анеля. Це, певне, хвилин п'ять тому? Маклена. От щойно. Анеля. Як же ж це я не чула? Хоч i на моєму теж за чверть десята. Якi довгi години сьогоднi! Треба було б навпаки. Зараз осiнь. Восени днi короткi, а ночi довгi. (Радо зiтхнула). Ночi довгi. То восени цiкавiше вийти замiж. Як ти вважаєш? Ти постривай, Маклено! Куди ти? Маклена. Менi нiколи, панно Анелю. Анеля. Скажiть, будь ласка, ïм нiколи! Та хiба може бути нiколи безробiтним! Маклена. Це вам краще знати. Адже ви все без роботи, завжди без роботи! Анеля. Вiдтодi, як ти послужила на фабрицi, ти страшенно зiпсувалася, Маклено. Особливо морально — стала неввiчлива, груба, зухвала. Але я не буду тобi зараз дорiкати цим. I за давнi твоï непристойностi — пам'ятаєш? — не буду. Не такий у мене сьогоднi день, i взагалi я сама не така. Зараз у мене так ясно, так ясно на душi, нiби хтось вiнчальнi свiчки позасвiчував, нiби хтось вже вiнчальних пiсень спiва!.. А правда, сьогоднi дiйсно неначе якийсь вiнчальний день? Голубий, чудесний, а ось оцей клен, поглянь, як ксьондз у золотiй ризi... А втiм, навiщо я тобi це кажу? Ти ж, бiдолашна, мабуть, не вiдчуваєш природи i не розумiєш поезiï. Ти ось, певне, i не чуєш, як десь, неначе в повiтрi, хтось грає на пiанiно. Яка чудова музика! Маклена. Це в сорок третьому номерi. Там i вчора о цiй порi грали. Там панночка хоч музики навчається... Анеля. Правда ж, чути щось весiльне? Весiльний полонез! Тра-та-та-там-там! Ах, Маклено, коли б ти тiльки знала! Я за три днi вийду замiж. I вгадай — за кого? От угадай! Якщо вгадаєш, я подарую тобi... Ну, що тобi подарувати?... Нi, я краще, як тiльки вийду замiж, вiзьму тебе покоïвкою до себе. Покоïвкою! Маклена. Я не пiду. Анеля. Чому? Ти будеш в чистотi ходити, в теплi жити. У тебе буде окрема кiмната. Я подарую тобi духи. Куплю капелюшок. Ти будеш, як в iлюстрованому родинному журналi на картинцi: Молода панi з покоïвкою. Не добереш одразу, хто з них панi, поки не придивишся. Так вони одягненi. Маклена. А коли б подивилися на роздягнених, то й не розпiзнали б, напевне. Я раз бачила не на картинцi, а в купальнi. Так подумала на покоïвку, що то панi... Та я не пiду! Я думаю зовсiм про iнше..! Анеля. Ти надто вульгарна, Маклено. Але менi шкода тебе. Ростеш ти, як кропива на пустирi. Ти навiть не ходиш на свято Божого тiла. Чому ти не запишешся в сестринство найсолодшого серця Iсусового? Краще вже тобi бути довiчною нареченою. Все одно ти не спiзнаєш справжнього й чистого кохання. Ах, Маклено! Менi дуже шкода тебе. Ти так i проживеш босою. Нiколи в тебе не буде нi будуара, нi спальнi. В таких бiдолашних спальня часто буває, як от у Магди, на вулицi... Маклена рвучко iде. Стривай! Куди ж ти? Яка ти стала нечемна! Не дослухавши, навiть не перепросивши, тiкаєш. Я хочу тебе пожалiти, а ти, як ïжачок. Спитала, куди iдеш, а ти не хочеш менi сказати. Маклена. I не скажу! Анеля. Не скажеш? Та я й так знаю куди. На канави. Кiстки i всякi покидьки на ïжу збирати. Я ж добре знаю, що позавчора ти зварила юшку з якихось смердючих покидькiв, а вчора побилась на канавах з якимсь жебраком, нiчого не знайшла, i ви сидiли цiлий день не ïвши. Так? Ну скажи ж, що так. Ух, яка ти гордячка! I все ж менi тебе шкода, Маклено. Не вiриш? (Кричить). Мамо! Чуєш, мамо! 2 На Ґанок вийшла жiнка Зброжека. Анеля. Мамочко, звели Маринi принести зараз сюди все, що залишилося вiд снiданку. В моєму кошику. Жiнка 3брожека. А що ïстиме Жужелька? Анеля (зморщила брови). Мамо! Жiнка Зброжека. Ах, Матiнко Божа! I тут несподiванка. Пiшла на побачення — годує жебрачку. Анеля (до Маклени). Не подумай, що це об'ïдки, Маклено. Боронь Боже! Я вiдбираю в кошик все найсмачнiше. В той кошик, в якому я носила снiдати в гiмназiю. Це мiй другий снiданок. — Служниця винесла кошик. Анеля. Бач, це той кошик, а в ньому глянь що. Цiла котлетка, бiсквiт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Коли я вийду замiж, — а це буде через три днi, — приходь до мене по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не вiзьмеш? Не хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю вiднести назад. I таки справдi Жужельцi вiддам... Бери! Маклена (взявши кошик, тримає його якусь мить, потiм рвучко йде до собачоï будки i кидає). На, Кунде, а то й справдi вiддадуть Жужельцi! Хоч пан Зброжек i каже, що чим собака голоднiший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та вiн i про робiтникiв це говорить: Чим, — каже, — робiтник голоднiший, тим дешевше i довше вiн працює. Недарма товариш Окрай казав, що пани нас бiльше люблять, коли ми голоднi, хоч самi вони лише тодi добрi, як сплять. За це я ïх i не люблю, навiть коли сплю, i коли б моя сила, я ïм таке зробила б, як там (жест на схiд) зробили. Анеля. Боже! Вона вже бiльшовичка! Маклена. I вийду замiж за бiльшовика, от! Навiть мрiю. В тюрму пiду. В одиночнiй камерi буду. А до вас не пiду, хоч i в окрему кiмнату. Анеля. Тодi вiддай назад. Маклена. ïж, Кунде! Лихо жене нас на вулицю, з голоду i я, може, зроблю собi там спальню, але я нiколи не зроблю, Кунде, iз своєï спальнi вулицю, як це роблять всi чисто панi i, певне, зробить i панна Анеля. Анеля. Грубiянка! Невдячна тварюка! За що? (Навiть заплакала). Вiддай! Маклена. ïж, Кунде! А що не з'ïси, менi вiддаси — вiд тебе вiзьму радо! Анеля. Зараз же вiддай! (Хоче взяти об'ïдки, але собака гарчить). Вiддай! Вiддавай, кажу! — Пан Зарембський з газетою. Зупиняючись, дивиться: — Панно Апелю! Маклена вiдiйшла. Анеля (отямившись). Ах, даруйте, пане Владек! Я в такiй вульгарнiй сценi. Але уявiть! Вона збирає там, за канавами, рiзну покидь, кiстки й таке iнше i варить юшку. Батько безробiтний. Матерi немає. Менi стало шкода ïï. Я наказала принести ïй усе, що залишилося вiд снiданку: цiлу котлету, бiсквiт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона ïх — собацi. Та ще якоï гидоти наговорила! Жах! Зарембський. Ви покаранi за недоречну в наш час гуманнiсть. Анеля. Можливо. Але, сподiваюся, ваше спiвчуття не на боцi тiєï мужички? Зарембський. Ïï батько, здається, в мене на фабрицi i теж страйкує. Другий мiсяць. Вiн вважає за краще збирати на смiтнику кiстки, нiж заробляти на фабрицi щодня по два золотих, на якi можна купити собi хлiба i зварити собi борщ навiть з м'ясом. Отже, я не можу спiвчувати не тiльки ïм, але навiть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрiбний i шкiдливий гуманiзм. Анеля. Отже, я покарана з двох бокiв? Подвiйно? Зарембський. Отже, так. Анеля (кокетливо). I вам не шкода мене? Зарембський. Нi. Анеля. Я серйозно... Нiскiлечки? Зарембський. Коли ви серйозно, то нi пiвстiлечки. Анеля. Але, може, все ж у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманностi, то хоч якогось почуття? Зарембський. Ви питаєте чи просите? Анеля (серйозно, допитливо, стурбовано). А як ви гадаєте? 5 До них пiдiйшли жебраки. Жебраки. Дорогi панове!.. — Заради пана Iсуса! — Крихiтку з вашого щасливого столу! Зарембський (не добереш — до Анелi чи до жебракiв). Ви просите? Анеля. Я? Жебраки. Просимо! Зарембський. Я милостинi нiкому не подаю. Це мiй принцип. Де гарантiя, що просить не мiй ворог? Не даю! Жебраки. Не позбавляйте нас хоч цiєï роботи! — Подайте заради Матерi Божоï! Зарембський. Звернiться он до панни Анелi. Анеля. Пан Владек повинен знати, що таке чемнiсть: навiть жебракам перший мусить вiдповiдати кавалер. Зарембський (до жебракiв). У мене стоïть фабрика без робiтникiв. Хочете хлiба — пiдiть проженiть страйкарiв, станьте на ïхнє мiсце й працюйте. Польщi потрiбно назбирати власнi капiтали, а не жебрати, треба закласти свiй золотий пiдмурок, а не страйкувати бiля порожнiх кас. Забирайтеся! Жебраки вiдходять. Анеля. То як же ви думаєте? Зарембський. Я вже сказав. Милостинi нiкому не даю. Анеля. Це вiдповiдь на моє запитання? Зарембський (по паузi). Так. Анеля (тихо). Пiсля вашого вчорашнього колiнопреклоненого освiдчення в коханнi? Зарембський. Нi! Це пiсля деяких сьогоднiшнiх неприємних для мене новин i оказiй. З'ясувалося, що ваш любий батечко, а мiй пiдручний маклер i орендар був першим i найсерйознiшим претендентом на купiвлю з торгу моєï фабрики i всього мого майна, що це вiн намагався вплутати моє пiдприємство в борги i навiть, як я тепер гадаю, допомагав страйкарям, якщо не повиганяв ïх досi з моïх квартир. Анеля. Я про це нiчого не знала. Я i мама. Слово честi. Зовсiм нiчого. Але я впевнена, що тепер, дiзнавшись про ваше освiдчення, вiн вже не буде купувати вашоï фабрики. Зарембський (рух газетою). Дiзнавшись про сьогоднiшнi повiдомлення банку, я теж певен, що не буде купувати. Анеля. Навпаки, коли вiн сьогоднi довiдався про це, вiн дуже зрадiв. Зарембський. Банкiвським повiдомленням? Анеля. Я не знаю, про що ви говорите. Вiн зрадiв, коли я i мама признались йому, що ви освiдчилися менi в коханнi. Зарембський. Пардон! Ви коли йому про це сказали? Анеля. Сьогоднi. Вчора я була надто схвильована. Адже ваше вчорашнє освiдчення було для мене таке несподiване, раптове, що я вирiшила вiдкласти розмову з батьками на ранок. Хоч мамi я сказала ще вдосвiта. В думцi я ще раз обiйшла вчорашню алею, щоб... щоб пiдняти кожне ваше впущене слово, можливо, недочуте... мимовiльний рух. Потiм перебирала ïх при зорях, складала зi своïми, i з цього виходили такi чарiвнi, чудовi узори, що зараз я навiть боюсь переглянути ïх... Пiсля ваших сьогоднiшнiх нових слiв — боюсь... Зарембський. А тим часом ваш тато при тих самих зорях складав золотi узори з прибуткiв вiд моєï фабрики. Я теж боюсь. А втiм, даруйте й скажiть нарештi, що саме сказав вiн, дiзнавшись про моє освiдчення? Анеля. Вiн сказав, що... буде дуже радий i щасливий... i, якщо пан Владек справдi... покохав Анелю, то, сказав, хай приходить через три днi. Зарембський. Що ж вiн гадає — пiсля сьогоднiшнього розп'яття на банкiвському хрестi воскреснути через три днi? Анеля. Я не знаю, про який хрест ви говорите. Зарембський. Про який? Спитайте в батька. Вiн уже знає. I перекажiть, будь ласка, йому... 6 Пiдiйшов ще жебрак, зовнi iнтелiгент, з якоюсь саморобною дудкою. Повернулася Маклена з порожнiм кошиком. Жебрак. Панове! Як бачите, я жебрак. Я знаю, яке неприємне почуття охоплює кожного з нас, коли до нас пiдходить жебрак. Тим наче зараз, коли жебракування стало мало не головною професiєю в Польщi... Зарембський. Ви часом не з украïнських народних демократiв? Жебрак. Нi. Я поляк. Я пишаюся цим. Либонь, я перший придумав з жебрацтва зробити певний жанр мистецтва. 3арембський. А не навпаки? Жебрак. Будь ласка, переконайтесь. Ось цю дудку я зробив з польськоï калини i граю по мiстах у кожному дворi. Пiд акомпанемент пiанiно. I виходить, що я граю, а менi акомпанує мало не вся Польща. Це вже я, гадаю, мистецтво. Ось, наприклад, зараз у сусiдньому дворi хтось грає на пiанiно знаменитi Deux polonaises божественного Шопена. Чуєте? Бурхливий вступ: тру-ру-ру-рум! У старiй Польщi шумить кривавий банкет. Кров, звичайно, — як вино, а вино — як кров. Очi чарiвних дам, — як ранкове свiтання, а ранкове свiтання — як дамськi очi. Сталевими полисками виблискують польськi шаблi et cetera vivate: Рiч Посполита на перших хвилях iсторичного пiднесення. Ще вище, ще вище, i ось polonaises — здавалось, непоганий, урочистий i непереможний хiд на свiтовий Вавель. (Грає на дудцi полонез). Зарембський. А непогано! Навiть браво! Браво! Старий i славний рiд Зарембських у цьому полонезi йшов попереду. Старий Заремба. При Казимирi починав. Жебрак. А ми, очевидячки, завершимо цей iсторичний хiд мiльйонним всепольським полонезом жебракiв. (Грає полонез у мiнорному тонi). На Вавель, через усю Польщу. I буде вся Польща кладовищем, а Вавель... надгробним ïй пам'ятником... Кiнець! Кiнцем навiть пахне й в повiтрi. Зима. Зарембський (захвилювався). Кому зима i смерть, а ми лише беремося до зимового спорту. Ми, Зарембськi! Нам тiсно танцювати! Земля староï Польщi ввiгнулася пiд нами, як старий селянський тiк. Ми тупцюємо в долинi. Нам потрiбнi новi шляхи вiд моря до моря. Нам потрiбно якнайшвидше вийти на обшири степового океану, за сталевий Днiпро i туди, де оспiваний поетом... Жебрак знову перевiв на мiнор, пританцьовуючи пiд дисонанс. ...Маяк пiд Акерманом. Ще далi! Ще далi на пiвдень, де щогла Кримських гiр — високий Чатир-Даг стоïть! Киïв — наш ключ до Сходу. Данцiг — на Захiд. Ми поведемо далi й далi наш переможний полонез. Хай нам копає хоч яку яму (понюхав з маленького флакончика) комунiзм i кружляє, мов чорт перед похороном маклера, — ми поведемо!.. Так!.. Так!.. (Вигукує). Досить! Ось вам за музику. (Кидає жебраковi золотий. До Анелi). Вам вiдповiдь батьковi: перекажiть, що я зрозумiв його запрошення. Але певен, що вiн не Бог i через три днi не встане, не воскресне! Нiколи не воскресне! Це йому настав кiнець! Йому! (Вибiгає). III Повернувся додому Граса. Маклена (тихо). Ну як?p> Граса. Фабрику таки закрито, Маклено. I нас всiх звiльнили. Як i пророкував пан Зброжек, щоб у нього язик вiдсох. Закрито й запечатано. Запечатано й пропечатано: фабрика продається з торгiв. Товаришi понесли вже речi продавати. Е-ех! Що вийшло з нашого страйку? Цiлий аукцiон... Маклена. А що каже комiтет? Граса. От i його б тепер з торгiв продати, та нiхто не купить. Маклена. А товариш Окрай? Граса. Не прийшов твiй Окрай. Запалив нашi думки, а сам, бач, зник. Довiв до аукцiону. Обдурив. Комунiст! Маклена. Вiн не такий. Вiн не може обдурити. Граса. Чому не може? Маклена. Не може! В нього очi не такi! Граса. Правда, що не такi. I не показав. Треба було слухатися пепеесiвцiв. Тi хоч i заведуть, та зате не кинуть. I очей не ховають. У них гарнi очi... Маклена. Гарнi очi? Граса. Гарнi очi. А цей, бач, i не показав. Маклена. А може, вiн хворий? Граса. I звiстки не подав. Даагiтував. (З сумним гумором). Капiталiзму настає край. Його закопає пролетарiат. Пролетарiат — могильник капiталiзму. Могильник i гробар. Так i сталося. ïй-богу, так. Застрайкували i зробили з фабрики Зерембського труну. Стоïть як труна. Тiльки що ж далi має робити пролетарiат? Собi труну?.. Нi! Треба слухатися пепеесiвцiв... Наших давнiх пепеесiвцiв. Тi хоч очей не ховають. У них такi гарнi очi. (Побачивши, що Маклена мало не плаче через Окрая, що ïй боляче). Такi хорошi очi, що будь-який сором переморгають. А цей, бач, ще молодий. Конфузиться. Чудiй! Сором, кажуть, не дим — очей не повиïдає... IV Повернувся додому й Зброжек. Невидющими очима дивиться на жiнку: — А-а... Це ти?.. Значить, я вже прийшов. Еге ж. А де Анелька? Жiнка Зброжека. Вона хвора. Лежить. Зброжек. Хвора? Тож i на побачення не ходила? Жiнка Зброжека. Була. Зброжек. Ага. Пiсля побачення захворiла. Виходить, i зять вже не зять. Пронюхав? Знає? Жiнка Зброжека. Ох, Юзю! Пан Владек дуже образився, що ти хочеш купити його фабрику. Дуже образився! Дуже! Я просила тебе, Юзю, — не треба. А тепер дiвчина хвора! Зброжек. Пан Владек образився, що я хотiв купити фабрику. Вiн дуже образився за це. То що ж менi тепер робити, коли я фабрики вже не куплю? Нiколи не куплю! I вона для мене розвалилась! I балкон! Все! Банк, де я тримав своï грошi, крахнув. Все, що двадцять три роки збирав по камiнцевi, розвалилося. Долари покотились i закотилися за обрiй. Навiк, чорт... Чорт — Бог! Чорт — Бог! Жiнка Зброжека. Юзю! Зброжек. Чорт — Бог! Чорт — Бог! Жiнка Зброжека. Тобi не можна хвилюватися! Зброжек. А що менi тепер можна? Що? Жiнка Зброжека. У тебе ж астма, Юзю! Зброжек. У мене астма. Ввесь свiт захворiв на астму! Астма душить увесь свiт! Вiн харчить i давиться. Його серце — банк, всесвiтнiй банк — ось-ось лусне. Чуєш, як б'ється? Де наш домашнiй лiкарський порадник? Що там радять у разi припадку? (Розгорнув порадник). Морфiй! Морфiй пiд шкiру! (Читає). Iнодi допомагає, коли пустити кров. (Кричить). Мерщiй пустити свiтовi кров! Мерщiй кров! Жiнка Зброжека. Я зараз побiжу по лiкаря. Я зараз, Юзю! Ой, Матiнко Божа, Матiнко Божа! (Бiжить i промовляє сама до себе). Все тепер на свiтi таке несподiване, раптове! Все як з-за рогу на тебе, ось так... Я вже боюся ходити... (Вибiгла). Зброжек. Не треба менi лiкаря! Грошей нема! Покотилися! Чорт — Бог! Чорт — Бог! Менi треба за щось зачепитися, а то я теж покочуся. Ух, який вiтер! Який страшний вiтер! За якусь думку, за одну крапочку зачепитися б! Грошi круглi, земля кругла, все крутиться, все котиться, i голова котиться. Вона теж кругла. За що? Може, за гак? Ну що ж, коли бiльше немає за що, доведеться за цей гак. (Показує на гак в стелi). Якщо вже в маклера закрутилась голова, то маклеровi залишилося одне — гак. Атож! Вiн збирав двадцять три роки, коли не було кризи, скiльки ж, питається в задачi, треба збирати тепер, при кризах? Я вже не розв'яжу цiєï задачi. (Замикає дверi). Гак — i кiнець! Смерть! Здається, я застрахував себе вiд смертi. Го-го! За самогубство премiï не дадуть. Доведеться навiть без премiï, без будь-якого зиску померти. I це маклеровi, га? А втiм, стривай. Стiй! (Залазить на стiлець). Хiба не можна заробити на власнiй смертi? Подумай, маклере? Думай, маклере! Думай! Го-го! Стривай! Здається, зачепився!.. (Злазить iз стiльця). В дверi стукають. Можна. Завiса Дiя друга Маклена приходить додому й повiдомляє, що фабрика зачинена i сусiдня теж. Хазяïн сторожiв звiльнив, сам обходить примiщення, хоче забрати ïхнього Кунда за сторожа. Дiвчина розповiдає, що бачила, як вели товариша Окрая охоронцi з шаблями наголо, а вiн посмiхався. У пiдвал до Граси приходить пан Зарембський, вимагає квартплату. Батьковi нiчiм заплатити. Тодi пан йому говорить, що через три днi сюди прийдуть новi квартиранти. З'являється Зброжек iговорить, що новi квартиранти прийдуть уже завтра о сьомiй. Зброжек i Зарембський гостро розмовляють мiж собою. Зброжек iронiзує, що, мовляв, Зарембський з патрона хоче стати маклером. Той вiдповiдає, що хазяïн може й без маклера, а от маклер нiколи не стане хазяïном, навпаки, стане його квартирантом. Граса ледь не на колiнах благає Зарембського про вiдстрочку, але той не дає. Зброжек говорить Грасi, щоб той став перед ним на колiна, тодi, може, щось i полегшиться, але чоловiк нiзащо не погоджується. Маклена, почувши цю розмову, гнiвається i кричить, що грошi вона дiстане й кине Зброжековi в лице. Вискакує на вулицю пiд дощ зi снiгом i з розпачем думає, де можна дiстати грошей. Нiхто не дасть. Вирiшує заробити так, як Ванда — пiти на вулицю й запропонувати себе чоловiкам. Жалкує, що мала й худа, соромиться. Нiхто не звертає на неï уваги. 1 коли, нарештi, пiдiйшов один чоловiк i вони з ним домовилися за п'ятдесят злотих, Маклена вирвалася з обiймiв того та втекла. Хотiла повернутися додому, та не змогла. Пiдiйшла до собачоï буди, стала говорити з Кундом. Але вiдповiв чоловiчий голос. Це жебрак, якого вона бачила в саду з дудкою, ночував там. Вони стали розмовляти. Жебрак сказав, що вiн — колишнiй музикант, фiлософ Iгнатiй Падур. Так склалося його життя, люди його не пустили до себе, а от собака пустив, щоправда, не з першого разу. Дiвчина дивується, чого вiн не йде у революцiонери, якщо в нього нiкого нема i вiн проти багатiïв, несправедливостi. От вона б пiшла, якби не хворий батько та маленька Христинка. Пiдходячи до дверей своєï кiмнати, Маклена почула, як Зброжек пропонує ïï батьковi його вбити, щоб родина отримала страховку. Адже Граса все одно нiде не зможе заробити, його виселять разом iз доньками. Окрiм того, вiн, Зброжек, i так заслуговує на безкоштовну смерть, адже труïв робiтникiв гнилими консервами, обманював у крамницi, продаючи поганий товар, змiшував сiль iз пiском, шахраював, де мiг. Батько навiдрiз вiдмовляється, говорячи, що не хоче робити такоï послуги й дати можливiсть заробити Зброжекам на цьому грошi. Зброжек iде. Маклена заступає маклеровi дорогу, говорить, що вона все чула i зробить це. Зброжек спочатку говорить, що це в неï голоднi галюцинацiï, потiм питає, чи вмiє вона користуватися зброєю. Дiя третя
I
1 I на свiтанку не переставав дощ. О п'ятiй годинi, не хапаючись, Маклена встала. Навшпиньках пiдiйшла до батька: — Спить! (Засвiтила нiчник, поставила на пiч. Тихо розбудила Христинку). Христинко! Встань — зачини за мною дверi. На гачок. Щоб вiтер не вiдчинив. А то буде холодно спати... Я йду... на роботу. Може, швиденько прийду, а може, й нi. Якби оце тато прокинувся, скажи, що я пiшла на роботу, швиденько прийду, а може, й нi. I коли почне знову прислухатися у вiкно, скажи, хай спокiйно спить, нiхто сьогоднi не стукне, скажи, у вiкно, хiба що вiтер. Нiхто не постука, хiба що вiтер. Тодi скажеш батьковi, якщо мене довго-довго не буде, що я договорилась iз паном Зброжеком, найнялася зробити те, на що вiн пiдбивав батька. Не забудеш? На що вiн пiдбивав батька, скажеш, якщо мене довго-довго не буде. Ну от!.. Ти в мене вже помiчниця, ти в мене вже пiдручна, ти вже майже пiвдiвки. Тiльки ти чомусь усе мовчиш, дiвчино! Ось i зараз. Сказала б що-небудь, дiвчино моя, хоча б слiвце. Нiч така велика, темна, без вiкна, а ти все спиш та спиш, Христинко. Га, Христинко? Ну от, знову спиш! Ну чого ти все спиш? Скажи!.. Га? Що ти там шепочеш, як раченя в мiшку?.. (Прислухалась: щось бурмоче Христинка). Ага, тобi дуже хочеться ïсти, коли ти не спиш... Ну що ж... Я зараз пiду, а ти й заснеш. Я зараз, Христинко! Ось тiльки ще раз гляну, чи все гаразд, ось отакечки гляну (озирається) й пiду. Ось я вже й iду, Христинко! Якщо мене довго-довго не буде, щоб ти знала, що... сiль — в горщечку в запiчку, а в вузлику трохи крупи... Звариш батьковi й собi. (Пiшла, повернулася). Сiль тримай на коминi, щоб суха була, а коли знадобиться — вiзьми ось отак пучечку (показала як). Пiд чисту шматочку i пляшкою на столi трохи, пляшкою потри. Та гляди, не розбий! Адже нею ще мама терла... (Подивилась на пляшку i вийшла). — О п'ятiй встав i пан Зброжек. Вiн теж не спав. Бiля лiжка — рахiвниця. Горить свiчка. Стоïть пляшка вина. Випивши чарку, вiн наливає ще. Напiвп'яний обмiрковує, при кидає, рахує. — Тiльки на стежцi. Атож! На стежцi!.. Я нiби вийшов... А насправдi я стою ось так... (показує як), i вона стрiляє ззаду, в шию. Тiльки в шию! Легше менi, зручнiше ïй i правдоподiбнiше... Га? Пострiл ззаду... (Надпивши вина, планує далi). Я тримаю годинник, затис в однiй руцi. Загадкова деталь, незрозумiлiсть для слiдчих, i дiвчинка не вiзьме. Грошi в кишенi, частина розсипана по землi... Тут маклер шепоче, що можна буде не додати. Темно, не помiтить. Га? На стежцi. Еге ж, тiльки на стежцi... Отже... (перерахував, за звичкою вiдкладаючи на рахiвницi) премiï пiдраховано, пiстолет куплено, де i як — обмiрковано... (Глянув на годинник). Лишився ще заповiт, маклере... (Одягнувся. Взяв свiчку i пiшов до дочки). 3 Розбудив дочку. Пiднявши свiчку вгору, почав заповiдання. — Я йду. З дому. Будь ласка, зачини за мною дверi. Анеля. А мама? Зброжек. До дверей менi треба ще дещо сказати. Але боюся, що мамi це здасться сном. Взагалi вона тепер, як ти знаєш, плутає дiйснiсть iз сном i навпаки. Анеля (глянувши на годинник). Так рано? Зброжек. Хто рано встає, тому Бог подає. Анеля. Адже ще зовсiм темно. Зброжек. Без грошей i при сонцi темно. Так темно, що навiть женихiв не видно. I вони дороги не бачать, хоч i люблять темряву. Як ти гадаєш: коли б оце повернулися нашi грошi, прийшов би до тебе пан Владек? Анеля. Не нагадуйте менi про нього. Не треба! Зброжек. Знехтував вiн тобою. А як образив! Як старчиху — прохачку з жебраками в ряд поставив. Мало не змусив, каже, любовi канючити... Анеля. Нi! Нi! Я не просила. Я тiльки спитала, чи є в нього хоч яке почуття до мене, хоч краплина совiстi? Пiсля його освiдчення... Зброжек. Совiсть у нього є. В кожноï людини є своя совiсть. Але кожен виявляє свою совiсть тодi, коли з неï можна мати користь. Совiсть, як i все на свiтi, коштує грошей. Ось будуть у нас грошi, то в пана Владека прокинеться до тебе совiсть. Чи вона його приведе, чи вiн ïï принесе, а вiн таки прийде до тебе. Прибiжить! Анеля. Я зачиню перед ним дверi. Зброжек. Влiзе у вiкно. Анеля. Я замкну своє серце! Зброжек. Вiн постукає. Почне ходити перед очима, як старець пiд вiкнами, i канючити. Його мучитимуть почуття i совiсть. Го-го-го! Пiд дощем чи в мороз, в хуртовину, цiлу нiч, а проходить. Удосвiта постукає: Хто там? — спитаєш спросоння. Любов! Та вiн увi снi до тебе пролiзе, крiзь твiй дiвочий блакитний сон прошиється, ляже бiля нiг, припаде i овiє жагучим коханням. Анеля. Не буде цього! Нiколи не буде! Адже в мене... в нас грошей нема. Зброжек. А коли будуть? Завтра? Навiть сьогоднi? I твоï грошi? Тодi буде чи не буде? Анеля. Не буде... Зброжек. А що буде? Анеля. Я... я не знаю. Зброжек. А я знаю. Вiн пробереться знову в твоє серце. Не вiн, то iнший такий самий. I ось тепер я скажу, я мушу сьогоднi, перед тим, як зачиниш за мною дверi, сказати тобi, що коли вiн i пролiзе в серце, то це ще не бiда. А бiда, нещастя з процентами буде, коли вiн через серце пролiзе знаєш куди? В кишеню! Що серце, що наше серце, якщо святая святих тепер у людини — кишеня, коли вона не порожня, зрозумiло! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неï, мов крiзь замерзле вiкно. I як ти його не грiй, вiн уже буде холодний. I побiжить iз твого серця, як арештант iз тюрми. До iншоï, звiсно. Мiй тобi батькiвський заповiт: хочеш довгого i щасливого кохання — зроби з серця сiни в кишеню, а в кишеню нiкого не пускай. Тодi будуть сидiти в серцi, доки сама не проженеш Анеля. Якщо в кишенi будуть грошi. А коли грошей нема? Зброжек. Грошi будуть. Я зараз iду по грошi. Я сьогоднi дiстану грошей. Анеля. А якщо не дiстанеш? Зброжек. Обов'язково! За будь-яких умов! Чуєш? Навiть коли б я раптово помер чи мене вбили б... Чому ти так дивишся? Кожного з нас тепер можуть убити. Такий час. Або ми, або нас, як пишуть комунiсти — хто кого. Анеля — рух i переляк. Нiме запитання. А ти вже витрiщилась, як коза на рiзника? Я кажу — навiть. Навiть коли б мене вбили, — дiстану. Адже ж я застрахований вiд смертi. Я тепер, так би мовити, безсмертний. В першому страховому товариствi — на тридцять тисяч доларiв, у Золотому якорi — на тридцять. У третьому — на сорок, у транспортному — на двадцять. Отож, коли б мене навiть убили, ти маєш одержати за це з мамою сто двадцять тисяч премiï. Та за такi грошi краще навiть померти сьогоднi, нiж завтра нi за що, га? За них можна купити цiлу фабрику Зарембського i весь цей будинок. Обов'язково треба купити, щоб зберегти, врятувати грошi вiд кризи. I якщо я куплю, то ось тобi моє батькiвське слово — я в документах напишу i на вивiсцi великими золотими лiтерами: Фабрика Зброжека i Д, тобто i дочки. Отодi побачиш, як до тебе прибiжить, як тебе покохає високоморальний пан Владек. Го-го! Тiльки Боже борони вiдприданити назад йому все. Особливо фабрику. Навiть коли я пiду на небесний балкон, ти тримай ïï в кишенi. I нiкого не пiдпускай! Нiзащо! Фабрика Зброжека i Д. Золотими лiтерами. Вона дасть тобi золото i любов. Фабрика Зброжека i Д. Ну от, я йду. Пiду здобувати фабрику Зброжека i Д. Золотими лiтерами. Анеля хоче його поцiлувати. Ну-ну... (Вiдвернувшись). Зачини за мною дверi! А втiм, почекай. (Глянув на годинника). У мене є ще сiмнадцять хвилин. (Вийшов). Сiмнадцять хвилин залишилося ще прожити маклеровi, а там — Зброжек пан фабрикант. (Похнюпився). I ось маклер востаннє допиває вино. (Допив вино). Гасить свiчку. (Загасив). Яка драматургiя. 4 Маклена (в темрявi пiд дощем). Ти думала, сiль терла, а тут — оцей дощ. Чи довго ще буде вiн? Ця нiч? Я, мабуть, збилася з часу i рано вийшла. Нi зiрок, нi дзвону... Ну от, знову про дощ, а треба про це. (Замислилась). Треба про це, а я про гусей думаю. Уявляю — якщо вони зараз справдi пролетiли! Темно ж... (I уявляє. Летять гуси. Розбивають темне небо. Просвiчується ранкова зоря. У гусей вогнеперi крила, наспiвує тихенько). Гуси, гуси, гусенята, Вiзьмiть мене на крилята Та понесiть туди, туди... (Жест на схiд). Нi! Треба не про це. Про це треба подумати. Про це треба подумати. Про це... Та понесiть мене в тюрму, За вiконце затрачене... Вбити чи не треба, товаришу Окрай? — спитала б. I сказала б: — Менi трудно думати. Може, тому, що я ще маленька... Нi-нi! Я вже не маленька. За одну цю нiч я виросла так, що в мене все тiло болить, серце, думки — так росла. I все ж таки — робити це чи нi? Я знаю, ви зараз теж не спите. Дивитеся з-за Ґрат на ввесь свiт. Думаєте. Далеко бачите. А я, бачте, далi цiєï стiни не бачу. Хоч я теж думаю, думаю, думаю. Вiн не дасть уже нам жити. Вiн прийде i стукне у вiконце. Вiн виселить iз пiдвалу. Спровадить. А коли хазяïн спроваджує з пiдвалу — це значить, що вiн виселяє на кладовище, казали ви, як ото я пiдслуховувала. Я дуже хочу вийти з пiдвалу, ось за цю стiну, але в життя, а не на кладовище. То як же ви гадаєте? Га?.. З будки долинув кашель. Маклена в будку. Ви не спите? 5 Музикант (з будки). Хто там? Mаклена. Це я. Музикант (висунувся, придивився). Скажiть, панянко, ви зараз снитеся чи приснились тодi, ввечерi ще? (Вийшов скоцюрбившись. Вiн очевидно змерз). Я вже, здається, витверезив. Вийшов з горiлки, i горiлка з мене пiд три чорти. Як колись було на карикатурi: французик — iз Бордо, бордо iз французика. Так i я. А Кунд ваш, здається, Кунд? Маклена кивнула головою. А вас як? Маклена. Маклена. Музикант. Iм'я, здається, малопольське. Маклена. Моя мама була литовкою. Музикант. Еге ж. Кунд не любить запаху горiлки. Цiкаво було б подивитися на п'яного собаку. П'яних гусей я бачив. Власне, не я, а моя тiтка... Павлина, здається... Вона почастувала мене якоюсь чудесною вишнiвкою, а вишнi викинула у вiкно. Дивиться, з'ïли ïï гуси цi вишнi й поп'янiли. Кричать гел-гел, хитаються. Потiм попадали. Мертвi. Тiтка, поплакавши, обскубла на них, як водиться в людей, пiр'я, i повикидала гусей на смiтник. Вранцi чує — гел-гел-гел. Iдуть всi до порога, голоднi на похмiлля та голi. Ха-ха-ха! Голi! Чому ви не смiєтеся? Хай йому чорт. Смiх, кажуть, грiє. Я б ось хотiв зараз бути гусаком, щоб менi хто-небудь викинув хоча б одну вишнину з горiлки, хай йому чорт! Я убив би людину, навiть свою тiтку, щоб одержати хоч краплину горiлки. Маклена. Скажiть, ви справдi могли б убити людину? Правда цьому? Свiдомо? (Шукає в пiтьмi його очi). Якби було потрiбно i трудно? Музикант. Коли б я мiг убити людину, я давно i насамперед убив би себе, ma fille! Маклена (довiрливо). Отож у легiонах на вiйнi ви нiкого не вбили? Музикант (спалахнувши). Геть, хай йому чорт! А то я вб'ю тебе! Так! Я вбивав у легiонах! За гуманiзм, за велику Польщу вбивав... Маклена. Ви сказали так, я й повiрила... Музикант. Убивав, хай йому чорт! (Заспокоïвшись). А втiм, знову, здається, вийшла риторика. Я вбивав iнших, а себе, як бачите, досi ще не вбив. Скiльки фальшивих, навiть пiдсвiдомих слiв. Я справдi дiрявий музикант. Я, здається, нагримав на вас? Даруйте. Це я на себе кричав. ïй-богу, на себе! Mаклена. Та я теж себе нiколи б не вбила б. I не вб'ю, хоч би там що! I не треба, зовсiм не треба, щоб пан музикант убивав себе. Хай уже вбивають себе iншi. Ви, певне, не повiрите, якщо я вам скажу про одного такого... Є такий чоловiк, що пропонує грошi тому, хто його вб'є. I разом з тим хоче вбити iнших. I все заради наживи... А що ви сказали б про того, хто його вбив би? Музикант. Коли б у мене були грошi, я теж заплатив би тому, хто взявся б мене вбити. I це, я гадаю, вже не риторика... Маклена. Вас нi за що... (По паузi). Облишимо це! Скажiть тепер ви щось iнше! Музикант. Що саме? Маклена. Що саме? Ну, хоча б про алею, наприклад. Музикант. Менi холодно. Я на похмiлля. А алея — це дурницi. Мiраж. То я п'янi фантазiï розводив. Нiколи такоï алеï в мене не було й не буде. Iдiть! Маклена. Я теж люблю розводити фантазiï. Але я завжди думаю, що якась iз них та здiйсниться. Навiть сьогоднi думаю... (В уявi — Окрай, тюрма, гуси, вчорашня вулиця. Чомусь стало шкода музиканта. I чомусь захотiлось хоча б поцiлувати його на прощання). Гляньте ж, он, здається, трохи стало яснiше? Зоря начебто? Дивiться, тут була й алея. Бачите? Тут торiк росли величезнi дерева. Бачите, ось клен? Пан Зброжек зрубав. А правда, клен i вночi не схожий на ксьондза? Музикант. Нiчого не бачу... Mаклена. То уявiть собi, що ось тутечки та алея. Ну, а небо i справдi вже яснiє. На вас чекає дiвчина. Музикант. Ну й що? Mаклена. То уявiть, що я хоч трохи та дiвчина. I ви зможете поцiлувати мене. Тiльки, будь ласка, не в руку, я не люблю, коли цiлують в руку. А ось прямо сюди, в щоку. Бачите? Музикант. Бачу. (Стоïть). Mаклена. Ви цiлуєте ту дiвчину. В неï тремтять губи. Ось тiльки не знаю, що вона скаже, коли вiдчує, що вiд вас iще й досi горiлкою тхне. Скiльки ви випили? Якщо хочете поцiлувати, то вже цiлуйте в руку, скаже... (Поцiлувала його). Прощайте! I зникла, розтанула в передсвiтанковiй iмлi, лишивши на неголенiй щоцi теплу вологу. I ще начебто музику. Еге ж, музику. Яку чув колись давно. Коли? Де? Вiн чує далеку музику i спiв лiворуч. Quand l'Aurore d'isklle Rougit dans un ciel pur, La nature est en fkte Tout chante dans l'azur. La joyeuse hirondelle Nous prйdit les beaux jours. Ah! Chantez, chantez comme elle, Enfants chantez toujours... Музикант. Ох, он що! Serenade de Gounod. Колись, ще малому, спiвала мати. Ха-ха-ха! Чому саме цю наïвно-сентиментальну серенаду, зовсiм протилежну осiннiй ночi, цiй страшнiй реальностi? La joyeuse hirondelle Nous prйdit les beaux jours. Ah! Chantez, chantez comme elle... (Вiн намагається схопити мелодiю на дудцi, але збивається. Спазми не дають. Корчиться — так хочеться плакати. Щоб уникнути цього, вiн намагається жартувати). Якi сентименти! (I, скоцюрбившись од спазми i холоду, додає). I яка iронiя! Горiлки!
6 I рано вдосвiта, коли такий мiцний сон i всi спали, Маклена зустрiлася з паном Зброжеком. На стежцi, що вiд його будинку до ворiт. Ось вони пiдiйшли одне до одного. Мовчать. Зброжек (глухо, але iронiчно). Хто ж iз нас перший скаже добридень ? Маклена (тоном вiдповiдi на привiтання). Пан уже сказав добридень. Зброжек. На мою думку, перший повинен вiтатися найманець. Маклена. Я пановi вже вiдповiла. Зброжек. Панянка вiдповiдає так, начебто вона вийшла на дуель. Маклена. А що таке дуель? Зброжек. Це ранiше, якщо одне одного ображали, то рубалися чи стрiлялися. Тiльки не за грошi, а як рiвний з рiвним. Маклена. Адже пановi за це заплатять бiльше, нiж пан менi. Певне, тисячi? Зброжек. Га... (Розглядає Маклену). Та скiльки ж насправдi панянцi рокiв? Маклена. Тринадцятий. Я вчора сказала. Зброжек. О, панянка далеко пiде. Маклена. Атож. Я пiду в революцiонери. Зброжек. На моï грошi? Маклена. Нi-нi! Зброжек. Як же нi! Таки ж — на моï! (Цинiчно). Ну що ж, я навiть принiс для цього пiстолет. Маклена. Давайте! Зброжек. Вiн уже заряджений. Тiльки нацiлитися i натиснути ось на цю собачку. Панянка каже, що вмiє. Маклена. Так. (Бере револьвер). Зброжек (поквапливо). Ну от... Тепер я стану отут на стежцi, а панянка (озирнувся i майже пошепки) хай стрiляє. Тiльки в шию. А потiм — в революцiонери! (Непомiтно вийняв годинник та грошi i мiцно стис у руцi, тому що вона тремтить). Обов'язково в шию! Ну?.. Тепер (заплющив очi) мерщiй! Швидше! Маклена (обiйшла навколо i стала перед ним). А грошi? Зброжек. Грошi потiм... коли вб'єш... у кишенi. Маклена. Нi! Грошi хай пан зараз дасть. Зброжек (вiдступивши). А якщо панянка вiзьме та й утече (глузливо) в революцiонери? Маклена. Хай пан покладе ïх поряд на землю! Зброжек. На землю? Можна... Чорт — Бог! Вона далеко пiде! Маклена. I хай пан перерахує, щоб я бачила. Зброжек. Швидше! Побачать! Маклена. Хай бачать! Зброжек (похапцем лiчить грошi). Гм, ось... Сто злотих, двiстi п'ятдесят... А ось папiрцi дрiбнiшi... Маклена. Скiльки ж там? Зброжек. Я сам не бачу. Темно. Але, здається, всi. Маклена. Ну, то хай пан почекає, поки йому стане свiтло. Зброжек, шахраючи, рахує. (Маклена пiдiйшла, дивиться. Перевiряє очима). Тут, здається, бракує ста злотих. Зброжек (бурмотить). Тiльки ста злотих. Маклер i мене обшахрав. Але... але пiстолет, каже вiн, теж коштує ж щось... Бiльше як сто злотих. Ïй-богу, бiльше! Пiстолет! Маклена (взявши грошi). Я вже виросла! Виросла! Дивiться! Ось вам вашi грошi! Дивiться i рахуйте! (Лiчить). Сто злотих... (Шматує i кидає). Двiстi п'ятдесят. (Шматує i кидає). А ось i дрiбнiшi папiрцi. (Шматує i кидає). Зброжек (осатанiло). За квартиру? Комiрне менi? Маклена. Ще п'ятдесят злотих? Сто?.. Але пiстолет, каже, коштує (пiдводить револьвер) бiльше як сто. Батько розповiсть про все це, то, може, i там, у банках — порвуть вашi грошi. (Нацiлилась). Зброжек (затулившись рукою). Не треба, не треба! Прошу вас! Але Маклена знову обiйшла навколо нього, тодi вiн побiг вiд неï. Маклена вистрiлила. Зброжек упав. Маклена кинула револьвер. Зупинилась i стоïть нерухомо, доки не почувся з балкона свисток. Свисток, яким викликають полiцейських. Тодi вона побiгла до ворiт. Але повернулась i взяла револьвер. Коли, рушивши, почула, що у ворота входять, кинулася вздовж стiни до Кундовоï будки. З будки вилазить музикант. Маклена. Ви бачили? Чули? Розкажiть про все це полiцiï. Або передайте батьковi та Христинцi. I скажiть, що я... Десь збоку залящав свисток. (Вона перелiзла через стiну. Ще раз вигулькнула ïï голова. Крикнула лунко, махнула рукою). Передайте, що я повернусь! Обов'язково! (I зникла). Музикант, горблячись вiд холоду, пiшов у той бiк, куди показала Маклена. Та його смикнув за спину холод i повернула якась думка. Вiн озирнувся i побiг у протилежний бiк. Повернувся i знову пiшов, куди показала Маклена, здається, вже бiльш рiшуче. З-за стiни, де перелiзла Маклена, десь далеко сходило сонце. Завiса
Матерiал для сюжету соцiально-психологiчноï драми М. Кулiша Маклена Граса дало повiдомлення польськоï преси: полiцiя заарештувала польського капiталiста, який, збанкрутувавши внаслiдок кризи 1929 р., застрахував своє життя i найняв за п'ятсот злотих безробiтного, щоб той його вбив i не виказав таємницю. Драматург по-фiлософськи переосмислив подiю, подавши ïï в ракурсi одвiчного i трагiчного соцiального протистояння, наповнивши характери героïв реальним змiстом, хоча час, мiсце дiï i ситуацiя досить умовнi.

Метки Маклена Граса, МИКОЛА КУЛIШ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Маклена Граса